Побачити кішку в юрті у монголів — це неймовірна рідкість і навіть дивина. Справа в тому, що традиційно монголи відносяться до кішок вкрай негативно, аж до ненависті. Це огидні істоти, на думку монголів. Існує навіть монгольська приказка: «Собака бажає своєму господареві життя, а кішка — смерті». А ще монголи розповідають, що вони не люблять кішок і побоюються їх тому, що ті можуть задушити маленьку дитину або сплячого чоловіка, інформує Ukr.Media.
Іван Єфремов у книзі «Дорога вітрів» розповідає: «Ми ночували на станції в руїнах Могойн-Хуре і попрощалися зі сніговими горами (Цасту-Богдо) тільки на наступний ранок. У господаря станції я побачив худу кішку — тварина, рідко зустрічається у монголів. На моє запитання, чому в Монголії не тримають кішок, хазяїн посміхнувся і розповів старовинне повір'я про собаку і кішку. Собака ніби щоранку приходить подивитися, чи живий її дорогий господар, а кішка вранці дивиться чи не помер її господар. Можливо, що це старовинне повір'я і зіграло якусь роль у відсутності кішок...»
Чому так склалося?
Причини варто пошукати в історії. Сучасні монголи є спадкоємцями кочівників. Природно, здавна вони взаємодіяли з собаками, які допомагали заганяти худобу і попереджали про небезпеку. А ось кішки кочівникам ніколи не були потрібні. Це у осілих народностей кішки грали роль захисників від нашестя, гризунів і тому шанувалися і заводилися, як домашні тварини. А ось у монголів не було складів для зберігання зерна, а відповідно, не було і потреби в кішках. В результаті вони не могли повною мірою відчути користь від цих пухнастих грудочок, які на перший погляд тільки сплять та їдять цілий день. При цьому періодично кочівники стикалися з дикими представників сімейства котячих (а в Монголії і донині мешкає близько 25% всієї популяції снігових барсів у світі), яких назвати «пухнатими грудочками щастя» язик не повернеться: барси справно крали худобу і перешкодити їм у цьому ніхто не міг.
Так що, не варто дарувати кошеня другові чи подрузі з Монголії, не оцінять...
