Тхір — пухнаста іграшка зі зворушливою мордочкою, але в дикій природі це безстрашний і розважливий хижак

Довгий гнучкий тулуб, короткі лапи, пухнасте хутро й зворушлива мордочка з темною «маскою» та очима-намистинками — ззовні тхір здається ідеальним компромісом між кішкою та собакою. Але розчулюватися диким звіром краще на відстані.

Той ласкавий звірок, якого тримають удома й знімають у кумедних роликах, — це фретка, одомашнена форма лісового тхора. Люди приручили її понад дві тисячі років тому. За цей час фретка стала куди спокійнішою та повільнішою за дикого предка, звикла жити групами й майже розучилася виживати на волі. Дикий же тхір — одинак, сміливий і різкий нічний хижак.

У Європі та в нас живуть два дикі види: лісовий (або чорний) і степовий тхір. Лісовий розселився майже по всій Європі, а в Україні трапляється всюди, крім Криму. Степовий тхір мешкає на просторах від Чехії та Австрії до Китаю, але в нас став великою рідкістю. Сьогодні обидва види занесені до Червоної книги України: лісовий має статус вразливого, а степовий — зникаючого.

Розміром дикий лісовий тхір невеликий: довжина тіла становить 29-48 сантиметрів, доросла самка важить від пів кілограма до кілограма з гаком, а більший самець — зазвичай 1-1,5 кілограма (зрідка до 1,9 кілограма). Степові тхори в Сибіру можуть виростати до двох кілограмів.

Як і в інших куницевих, під хвостом у тхора є пахучі залози. Коли звір наляканий, збуджений або рятується від погоні, він випускає секрет із різким, важким запахом (домашня фретка цією зброєю майже не користується). Саме ця особливість дала звірку його ім'я: «тхір» походить від давнього слов'янського кореня зі значенням «дух, запах» — буквально «смердючка».

Як він полює і що їсть

Основа його меню — мишоподібні гризуни: полівки, миші та сірі щури, а в степу — ховрахи й хом'яки. На другому місці, особливо взимку, стоять жаби та ропухи. А от птиця (наприклад, горобці, голуби чи домашні кури) посідає в його раціоні лише третє місце.

При своїй скромній вазі це відважний мисливець, здатний упоратися зі здобиччю завбільшки як він сам — наприклад, із кроликом або дорослою куркою. Щоправда, гіганти на кшталт дорослих бабаків йому вже не по зубах.

Зір у тхора не надто гострий, тому у пошуках жертви він покладається переважно на нюх. На полюванні безшумно підкрадається або терпляче підстерігає здобич біля нори, а потім хапає іклами й убиває точним укусом у шию або основу черепа. Цей прийом у тхорів вроджений, але з досвідом їхня хватка стає дедалі точнішою.

У лісового тхора є звичка робити запаси на зиму. Його «коморами» часто слугують водойми, де зимують трав'яні жаби. Причому іноді під час сезонного достатку тхір не вбиває амфібій одразу, а прокушує їм основу черепа: паралізовані жаби залишаються живими й не псуються довгі тижні. А в норах степового тхора вчені знаходили запаси з хом'яків, водяних полівок і навіть гадюк.

Чому за ніч гине цілий курник

Найбільше власники птиці не люблять тхора за його здатність за одну ніч передушити в курнику куди більше курей, ніж він спроможний з'їсти. Здається, ніби звір упадає в божевільну лють, але біологи пояснюють це інакше.

У науці таку поведінку називають «синдромом курника», або надмірним убивством. У природі сутичка закінчується швидко: одна жертва спіймана, решта розбіглися. Але в тісному закритому пташнику жива здобич нікуди не зникає — перелякані кури кидаються просто перед носом хижака. Постійна метушня та рух раз у раз запускають мисливський інстинкт. Досліди з лісовими тхорами у вольєрах показали, що при достатку доступної дичини звір першого ж дня душить безліч жертв і лише через добу-дві звикає та заспокоюється.

До того ж спрацьовує інстинкт запасання: усе, що тхір не може з'їсти на місці, він намагається затягти й сховати на потім.

Утім, реальна шкода птахівництву від дикого тхора сильно перебільшена. Поруч із людиною цей звір працює передусім як невтомний винищувач щурів і мишей. Щоб кури залишалися цілими, достатньо на ніч замикати їх у міцному пташнику, де на рівні землі немає лазів і щілин ширших за чотири сантиметри — саме в таку дірку здатне прослизнути гнучке тіло хижака.

Коли тхір спить і скільки проходить за ніч

Розповіді про те, що тхори сплять по 16-20 годин на добу, стосуються домашніх фреток. Скільки саме годин спить дикий тхір, точно не підраховано, але його розпорядок дня відомий добре.

Дикий тхір — звір сутінковий і нічний. Світлу пору доби він проводить у сховку й виходить на полювання лише тоді, коли його жене сильний голод. Основна активність, особливо в самців, починається після восьмої вечора й триває до шостої ранку. У сильні зимові морози тхори можуть подовгу міцно відсипатися у своїх сховищах.

Уночі звір постійно в русі: обстежує нори, порожнисті колоди, коріння дерев і щілини в будівлях. У середньому за добу він проходить близько 1,1 кілометра, причому самці долають у 3-6 разів більші відстані, ніж самки. А в голодний кінець зими, коли їжі мало, тхір здатний пробігти за одну ніч близько п'яти кілометрів.

Весняні «бійки» та дорослішання малят

Шлюбний сезон у тхорів триває з кінця лютого або березня по червень. Жодних ніжних залицянь у них немає, збоку весняні зустрічі виглядають як справжня бійка. Самець хапає самку зубами за загривок і тягає за собою, поки та зовсім не обм'якне, а саме парування може тривати близько години.

Самець у вихованні потомства участі не бере. Через 42 дні вагітності самка приносить один виводок на рік — зазвичай від 4 до 6 малят (буває до 12). Малюки, яких називають і щенятами, і тхоренятами, народжуються зовсім крихітними й безпорадними:

• вага новонародженого становить усього 7-10 грамів при довжині тіла близько 7 сантиметрів;
• тхоренята з'являються на світ сліпими й глухими — їхні слухові проходи закриті шкіряною складкою, а тіло вкрите лише негустим коротким білуватим пушком;
• з трьох тижнів малюки починають пробувати м'ясо, а очі відкривають тільки на 34-36-й день життя.

Після цього розвиток іде стрімко. Уже в півтора місяця молоді степові тхори здатні самі задавити молодого ховраха, а в два місяці — дорослого. У віці 2-2,5 місяця тхоренята носяться і вдень, і вночі. З матір'ю вони залишаються близько двох-трьох місяців і під осінь (у серпні — жовтні) зазвичай розходяться шукати власні ділянки, хоча іноді виводок тримається разом до самої весни. Дорослими й готовими до розмноження вони стають уже в річному віці.

Де живе тхір і чому восени він іде до сіл

Суцільних глухих лісів лісовий тхір уникає. Йому до душі невеликі гаї, переліски й узлісся, що чергуються з луками, полями та людським житлом. Восени, коли з полів збирають урожай, миші й полівки масово стягуються до сіл — і слідом за ними до хат перебираються багато тхорів. Узимку вони тримаються на дуже маленькій ділянці біля будівель, а в квітні повертаються назад у природу.

Рити власні нори лісовий тхір не любить і робить це рідко. На своїй ділянці він використовує одразу кілька сховків, займаючи готові місця:

• старі нори борсуків, лисиць, кроликів або щурів;
• купи хмизу й каміння, поліниці дров, трухляві пні, порожнисті колоди та низькі дупла;
• у селах і на фермах — копиці сіна та скирти соломи, погреби, комори, а також підпілля сараїв, стаєнь і лазень.

Усередині сховку звір облаштовує круглу гніздову камеру діаметром 30-35 сантиметрів і вистилає її сухою травою та шерстю.

Скільки відміряно дикому тхору

У неволі, в ситості та безпеці, лісовий тхір здатний прожити 12-14 років. Але в дикій природі вік цього відчайдушного мисливця куди коротший.

Максимальний вік, до якого доживають дикі тхори в Європі, становить від 4 до 7 років (частіше близько п'яти). Однак більшість звірків гине на першому-другому році життя, тому середній вік у природі ледь перевищує один рік. Причому самки в середньому живуть менше за самців, вони витрачають величезні сили на виношування та вигодовування великого виводка, а через менший розмір частіше стають здобиччю ворогів.

Підстерігають тхора найрізноманітніші небезпеки. У природі на нього полюють лисиці, вовки, пугачі та великі орли, а багатьох косять тяжкі інфекції, зокрема й чума м'ясоїдних. Найсильніше по популяції б'ють посушливі літа та суворі зими, коли зникають миші, тхори масово гинуть від голоду. А поруч із людиною головною загрозою стали дороги — приваблені збитою на трасах дрібною живністю, нічні мисливці часто самі потрапляють під колеса автомобілів.