Чому психологи не рекомендують робити шкільні уроки разом з дитиною

Напевно кожен з нас, згадуючи шкільне дитинство, виявить в ньому хоча б кілька епізодів, коли йому хотілося, щоб уроки замість нього... зробила мама. У когось це було один раз (наприклад, при сильному стомленні або після перенесеної дитячої інфекції), хтось постійно просив батьків про допомогу.

Звичайно, допомагали. Підказками "правильно" або "неправильно", "ставили почерк", вчили швидко вивчати вірші (з опорою на сенс). Це в тих сім'ях, де дитині довіряли і покладали на неї не лише надії, а й відповідальність, інформує Ukr.Media.

У сім'ях, де дитина «не тягнула», мама часом робила за неї всі уроки, аж до малювання... створюючи ілюзію «благополучної сім'ї». Навіщо? Відповідь дуже проста: неуспішність загрожувала залишенням «на другий рік», а на сім'ю ставилося клеймо «невдах», через яке виразно відчувалося презирство з боку батьків однокласників.

Батьки не настільки далекого радянського часу були впевнені, що школа повинна вчити дитину, а вона зобов'язана сама відповідати за свої оцінки і поведінку. І якщо з навчанням в школі починалися проблеми, вина за це лягала на дитячі плечі і совість батьків: вони виховали безвідповідальну людину.

Це не говорить про те, що батьки змушені були виправляти ситуацію, взявши навантаження по виконанню домашньої роботи на себе. Такий аморальний підхід до освіти не міг і в голову прийти вчителям.

До речі, більшість батьків із сільської місцевості були неосвіченими, а матері важко працювали. Їм ніколи було помитися (та й ніде, враховуючи моторошні умови проживання "радянського селянства"), не те щоб ще за шкільними зошитами сидіти. У містах же деякі зневірені від шкільних проблем матері все ж наважувалися робити уроки замість дитини, що описано вище.

У сьогоднішній школі багато перевернулося з ніг на голову. І це лякає. Навіть в початкових класах завдання спочатку ставляться таким чином, що участь батьків в їх виконанні неминуча. Це відбувається не лише в так званих «кращих» школах, з високим рейтингом, де теоретично повинні вчитися лише найбільш здібні діти, а на практиці вчаться в основному ті, чиї батьки фінансово забезпечені. Але і в сільських освітніх установах, рівень яких нічим не вищий "семирічок" з минулого століття.

До чого це призводить? До інфантилізації більшості дітей. Вони не розуміють, що навчання — це їхня робота. Внесок у майбутнє.

У початкових класах, особливо в першому, дитині необхідно допомагати з уроками. Адже відміток ще не ставлять, і тут йдеться більше не про виконання завдань, а про формування умінь: вчитися, організовувати свій день, складати портфель, заповнювати щоденник.

У більш старших класах немає ніякого практичного сенсу в "сидінні з дитиною". Звичайно, відмовлятися допомогти дитині в навчанні не можна. Якщо дочка або син просить: "мамо, поясни, я не розумію", — потрібно прийти на допомогу. Якщо все освоює сама — чудово. Ви виявилися хорошими батьками.

Необхідно, щоб батьки зуміли знайти золоту середину між двома крайнощами в принципах виховання:

• Брати на себе відповідальність за виконання домашніх завдань, підготовку до перевірочних контрольних та іспитів, складання портфеля і наведення порядку на робочому столі навіть тоді, коли дитина готова до цієї відповідальності.
• Або повним невтручанням у справи дитини, а по суті, занедбаністю.

У першому випадку великий ризик того, що, подорослішавши, дитина залишиться інфантильною людиною, яка не вміє брати на себе відповідальність, приймати рішення і робити обдуманий вибір. У другому, якщо у неї вистачить власних внутрішніх ресурсів, така самостійність допоможе її стати сильнішою і швидко подорослішати (але це вкрай рідко) або, навпаки — вирости невпевненою в собі, озлобленою і абсолютно чужою у своїй родині.