Комфортна в'язниця: чому ви продовжуєте рятувати тих, хто вас з'їдає?

Одягати мереживний пеньюар після дванадцятигодинної робочої зміни — це якийсь особливий вид національного жіночого екстриму, інформує Ukr.Media.

Вона — переселенка, тягне на собі оренду квартири в чужому місті, виховує дитину, паше з восьмої до восьмої. А вдома чекає чоловік, який перейшов у режим глибокого відпочинку.

Йому 42, він у СЗЧ і тихо пересиджує реальність та ТЦК у вітальні. Перші два місяці після того, як вони з'їхалися, були цілком кінематографічними: іскри, класна близькість, яка змушувала не звертати уваги на сирени за вікном. А потім демоверсія різко закінчилася.

Тепер у неї є дуже специфічний сусід. Сусід, який непогано готує, у якого світяться очі від полагодженої розетки чи прикрученої полички, але абсолютно скляніє погляд, коли вона намагається його обійняти.

Близькість раз на два тижні за наполяганням, жодних поцілунків у губи і нескінченний холод. Він каже, що почувається як у в'язниці. Дуже зручна в'язниця, погодьтеся. З безкоштовним харчуванням, укриттям і жінкою, яка ще й почувається винною за те, що в'язню сумно.

І що робить жінка в такій ситуації?

Вона не пакує його речі в пакети. Вона йде на форум питати, що з нею не так. Купує нову білизну, влаштовує танці з бубнами, намагається поговорити про почуття (всоте за вісім місяців) і стрімко втрачає самооцінку. Бо як же так — фігура гарна, собою займається, а він навіть від екрана ноутбука не відривається.

Найкумедніше читати, як цю ситуацію препарують у коментарях.

Хтось співчуває, хтось кричить про зраду, а хтось навіть діагностує герою депресію та гормональний збій.

Звісно, це ж так складно і примітивно — назвати речі своїми іменами. Значно благородніше шукати в чоловікові глибокі психологічні травми, ніж визнати очевидний факт: йому просто зручно.

Якщо подивитися на деталі, то картинка складається до болю знайома.

З мамою по відеозв'язку не знайомить — «от переїдемо колись у Кіровоград, тоді». Колишня дружина, ясна річ, мегера, яка не дає бачити сина (ми ж віримо виключно його версії, еге ж?). Класичний набір тексту з неписаної методички «Як комфортно залягти на дно на чужій території». Поцілунки і ніжність вимагають емоційної віддачі, а він тут не для того, щоб віддавати. Він тут, щоб перечекати.

Ми чомусь страшенно боїмося здатися не емпатичними. Боїмося не зрозуміти, не долюбити, не врятувати того, хто поруч. Особливо зараз, коли навколо суцільне жахіття. Здається, якщо ще трохи потерпіти, ще раз поговорити, купити ще прозоріші труси — він згадає, що ти жива людина.

Читаю я цю історію і думаю, скільки ж у нас неймовірної, абсолютно сліпої сили. Працювати по дванадцять годин, облаштовувати побут з нуля, ростити дитину — і при цьому мати енергію на те, щоб місяцями битися головою об глуху стіну, випрошуючи краплю уваги у чоловіка на своєму ж дивані.

Залишається тільки уявити, гори якого масштабу ми могли б звернути, якби просто перестали зливати цю енергію в чорні діри.