Ісландці тисячу років жили в будинках із землі та трави: як такі стіни тримали тепло

Здалеку ісландську садибу легко сплутати з кількома горбиками. На дахах росте трава, стіни складені з пластів землі з корінням, із дерева видно лише двері та торці під гребенем даху. У таких будинках на острові жили понад тисячу років, з IX століття, а останні мешканці виїхали з них наприкінці 1960-х.

І жили не лише бідняки. З дерну будували все підряд: житло, хліви, церкви, садиби вождів. Достаток визначали за деревом усередині. У багатому будинку кімнати обшивали дошкою й стелили дощату підлогу, а в простих людей стіни залишалися земляними, і підлога теж.

Колоди для будинку приносило море

Коли в IX столітті на острів припливли перші поселенці, лісом була вкрита приблизно третина Ісландії, переважно березовим. Березу швидко пустили на дрова, молоду поросль об'їдала худоба, і будівельного лісу не залишилося.

Колоди купували в заморських торговців або збирали на березі. Великі північні річки Європи та Азії несуть стовбури з тайги в Льодовитий океан. Там дерево вмерзає в лід і разом із льодом кілька років дрейфує до Ісландії. Морська сіль просочує таку колоду, і вона довше не гниє.

Тому дерево берегли для головного. З нього збирали каркас, який тримає дах, а стіни й сам дах обкладали дерном.

З чого складена стіна

Найкращий дерен різали на болотах, де земля суцільно пронизана корінням болотяних трав, без глини та піску. Пласти сушили не менше двох тижнів. Сирий дерен під час висихання сідає й перекошує стіну, а може й загнити зсередини.

Стіну зводили подвійною, із зовнішньої та внутрішньої частин. Середину засипали землею й трамбували шар за шаром, а через два-три ряди клали поперечні смуги дерну, які зв'язували обидва боки.

Багато стін викладено «ялинкою», і цей візерунок має своє призначення. Пласти нарізали клинами завдовжки близько 60 сантиметрів і клали навскіс, один ряд нахилом управо, наступний — уліво. Дерен із часом осідає, і така кладка тримає стіну, не даючи їй зсунутися в жоден бік.

Каменю в стінах теж чимало. Де його вистачало, обидві стінки складали з лавового каменю й перекладали дерном. У багатьох будинках камінь лежить лише внизу, а вище йде дерен. Нижній ряд каменю не пускав у стіну вогкість із землі, бо мокра стіна гниє й осідає. У відомій північній садибі Глаумбайр каменю в окрузі мало, тож там він лежить лише в основі стін.

На дерев'яний каркас даху клали шар сухого дерну, потім шар землі з гноєм, а зверху один-два шари дерну з травою.

Усередині — до дев'яти градусів тепліше, ніж надворі

Товстими стіни робили передусім заради міцності, а збереження тепла було додатковою перевагою. Сухий дерен тримає його так добре, що ще у XX столітті ним утеплювали дерев'яні будинки, закладаючи пласти за дощату обшивку.

Наскільки це допомагало, учені нещодавно порахували на комп'ютері. Вони взяли два старовинні будинки, де все життя минало в одній кімнаті з вогнищем посередині: ісландський із землі та каменю й норвезьку рублену хату. Для розрахунку взяли порожні будинки, у яких не палили. Узимку ісландська стіна зберігала всередині температуру до 9 градусів вищу, ніж надворі, а дерев'яна — до 6. Навіть у мороз в ісландській кімнаті не бувало нижче +2 °C, а в середньому за зиму там трималося близько +7 °C.

Сама по собі земля пропускає холод швидше за колоду, але тут рятує товщина стін. Така товща землі та каменю повільно холоне й довго віддає накопичене тепло. Утім, так тепло, як у сучасній квартирі, там однаково не було. Стіни лише згладжували холод, а гріли вогонь і люди.

У наших селах був схожий прийом. Уздовж стін хати робили призьбу, у бідних хатах просто земляний насип, щоб будинок не промерзав узимку. А до холодів ставили ще й загату. Це огорожа біля стін, а проміжок між нею і стіною закладали листям чи соломою, щоб утеплити хату.

Уся зима в одній кімнаті

Садиба складалася з кількох окремих будівель під дерном, що стояли впритул одна до одної. Кухня, комори, хлів і житлова кімната були окремими будиночками. У великих садибах їх з'єднував критий коридор, і в Глаумбайрі він проходить через 13 будівель. Житлову кімнату, бадстову, ставили в найвіддаленішому кінці, подалі від входу, і вище за решту, щоб краще зберігати тепло. Часто це був другий ярус, куди піднімалися крутими сходами.

У бадстові спали майже всі домочадці: діти, літні люди, працівники. На вузькому ліжку спали по двоє, на ліжках же сиділи, їли й коротали зимові вечори. Мандрівник, який побував в Ісландії 1811 року, писав, що в одній кімнаті іноді їли й спали двадцять осіб. А в найлютіші морози в нижній ярус будинку, бувало, заводили овець, щоб їхнє тепло хоч трохи зігрівало житло.

Вогонь у пізніх садибах горів у вогнищі на кухні, і до житлової кімнати доходило небагато тепла. Печі з'явилися лише в XIX столітті. Топили тим, що було під рукою. На північному сході острова це були береза й верба з чагарника, торф, дерен і гній, а біля моря ще й викинута на берег деревина, водорості й навіть риб'ячі кістки.

За тепло платили вогкістю та ремонтом

Той самий мандрівник скаржився на вогкість, земляну підлогу й затхле повітря. Вогкість псувала й самі стіни. Коріння, на якому тримається дерен, із часом руйнується, а мороз і відлиги рухають мокру стіну. На півдні, де взимку то мороз, то відлига, стіну перекладали раз на 20-25 років. На півночі, де мороз тримається всю зиму, вона стояла до 50-70 років.

Перебудовували по одній будівлі, а камінь і дерево використовували знову. Будинок при цьому жив далі. Глаумбайр стоїть на одному пагорбі близько тисячі років, а нинішні його будівлі з'явилися між серединою XVIII століття та 1879 роком. Сьогодні це музей.