Як жили пенсіонери у 1980-х і чому в селі дохід бував вищим за міський

«На пенсію в СРСР можна було спокійно жити, а не виживати!» — такий аргумент нерідко звучить у сімейних суперечках про минуле. Одні згадують копійчану квартплату, дешевий хліб і стабільні ціни. Інші розповідають про бабусь у селі, яким доводилося рахувати кожну копійку і до глибокої старості тягнути важке господарство.

Чому ж спогади так сильно розходяться? Річ у тім, що єдиної «радянської старості» не існувало: доходи та побут пенсіонерів 1970-1980-х років кардинально різнилися залежно від стажу, професії та місця проживання.

Як рахували пенсію

Право на пенсію за віком серед робітників і службовців чоловіки отримували у 60 років (зі стажем не менше 25 років), а жінки — у 55 років (зі стажем від 20 років). У 1980-х роках мінімальна виплата для них становила 50 рублів на місяць, а для тих, хто перебував на пенсії вже щонайменше десять років, — 55 рублів.

Базова стеля становила 120 рублів, але на практиці траплялися суми й вищі:

• 132 рублі могли отримувати ті, хто заробив 20-відсоткову надбавку за безперервний стаж на одному підприємстві (не менше 25 років для чоловіків і 20 років для жінок із дітьми) — з 1980 року закон дозволяв нараховувати до 10% пенсії понад максимальний ліміт;
• 140-160 рублів отримували люди, які пропрацювали від 15-20 років на підземних роботах, у гарячих цехах та на інших виробництвах зі шкідливими умовами праці.

Саму пенсію рахували у відсотках від заробітку: від 85% при найменших окладах до 50% при зарплаті понад 100 рублів. Для розрахунку брали середньомісячний дохід за останній рік роботи або, за бажанням людини, за будь-які п'ять років поспіль з останніх десяти. Тому щоб вийти на омріяні 120 рублів без урахування надбавок, потрібно було заробляти близько 240 рублів на місяць.

Для порівняння: у 1985 році середньомісячна зарплата робітників і службовців загалом по СРСР становила 190,1 рубля, а в Українській РСР — 173,9 рубля (у промисловості сягала 201 рубля, тоді як у торгівлі, громадському харчуванні, медицині та освіті трималася близько 130 рублів).

Однак максимальну пенсію у 120 рублів і вище станом на 1987 рік отримували лише 28,4% міських пенсіонерів за віком. У 41,5% виплати не дотягували й до 80 рублів, а середній розмір пенсії за віком для робітників і службовців наприкінці 1985 року становив 87,2 рубля.

Що можна було купити і скільки йшло на їжу

Радянські державні ціни на базові продукти десятиліттями залишалися майже незмінними. У середині 1980-х років середня роздрібна ціна кілограма хліба становила 27 копійок, кілограма цукру — 86 копійок, десятка яєць — близько рубля (у держторгівлі Києва у 1982 році вони коштували 80 копійок), а кілограма яловичини — близько 1,90 рубля.

За даними обстеження сімейних бюджетів в Українській РСР у 1979 році, пенсіонери витрачали на харчування в середньому 42-43 рублі на місяць на людину. При середній міській пенсії у 70-87 рублів цих грошей цілком вистачало на базовий стіл.

Але наявність рублів у гаманці ще не означала, що потрібний товар вдасться купити. З середини 1970-х років у багатьох регіонах відчувалися перебої з м'ясом. Наприклад, у 1982 році в Українській РСР навіть у великих містах вершкове масло продавали по 1-2 години на день і видавали по 200-300 грамів в одні руки. М'ясо та варені ковбаси в промислових центрах з'являлися в лімітні години, а до багатьох невеликих населених пунктів майже не доходили — за покупками нерідко доводилося їздити до Києва, який постачали помітно краще.

Якщо стояти в чергах або шукати продукти по знайомству не виходило, залишався колгоспний ринок, але ціни там кусалися: при держціні яловичини у 1,90 рубля і свинини у 2 рублі на київських ринках за кілограм просили 4,50 і 5 рублів відповідно, а десяток домашніх яєць обходився у 1,25 рубля.

Квартплата, одяг, ліки та підробіток

Головною опорою пенсійного бюджету були символічні витрати на житло та транспорт. Квартплата не змінювалася з 1928 року і разом із комунальними послугами становила в середньому близько 3% доходу робітничої сім'ї — зазвичай від кількох рублів до десяти рублів на місяць залежно від площі та кількості мешканців. Десятиліттями трималися й тарифи на проїзд: 3 копійки в трамваї, 4 копійки в тролейбусі та 5 копійок у метро.

Складніше було з непродовольчими витратами. Як показали обстеження сімейних бюджетів, найбільше грошей поза продуктовою крамницею в пенсіонерів ішло на готовий одяг та ліки:

• хоча лікарська допомога в поліклініках і лікарнях була безкоштовною, більшість препаратів в аптеці оплачували з власної кишені (50-відсоткову знижку на рецептурні ліки для отримувачів мінімальних пенсій запровадили лише восени 1985 року);
• купівля побутової техніки потребувала тривалих накопичень або допомоги дітей: у 1985 році чорно-білий телевізор коштував у середньому 229 рублів (майже три середні міські пенсії), холодильник — 288 рублів, а кольоровий телевізор — 644 рублі;
• хороші речі берегли й носили роками, а взимку багато літніх людей обирали недорогі та теплі повстяні або суконні черевики на гумовій підошві, які отримали в народі іронічне прізвисько «прощавай, молодість», бо молоді таких не носили (середня пара взуття в магазинах коштувала близько 16 рублів).

Щоб звести кінці з кінцями або допомогти дорослим дітям, багато хто продовжував працювати, однак тут діяли жорсткі правила. З 1980 року пенсіонерам запропонували вибір: або на час роботи відмовитися від пенсії заради майбутньої надбавки (по 10 рублів за кожен рік роботи, але не більше 40 рублів загалом і при загальній стелі пенсії у 150 рублів), або отримувати пенсію одночасно із зарплатою за встановленими лімітами. Робітникам і фахівцям із затвердженого переліку виплачували 50%, 75% або 100% пенсії за умови, що разом із зарплатою виходило не більше 300 рублів на місяць, а звичайним службовцям — лише якщо сума пенсії та окладу не перевищувала 150 рублів.

Найважче доводилося самотнім літнім людям із мінімальними виплатами або й зовсім без стажу: лише наприкінці 1985 року щомісячну допомогу самотнім громадянам, які не мали права на пенсію, підняли до 30 рублів.

Парадокс села: чому при пенсії у 12-40 рублів дохід бував вищим за міський

Найглибша прірва в радянській системі пролягала між містом і селом — точніше, між державними підприємствами та колгоспами (колективними господарствами). Працівники радгоспів (державних господарств) вважалися державними робітниками та службовцями, тому виходили на пенсію на загальних підставах (через що багато селян прагнули перейти з колгоспу до радгоспу). А от колгоспники тривалий час взагалі не мали державних пенсій і могли розраховувати лише на каси взаємодопомоги самих господарств.

Єдину державну пенсійну систему для членів колгоспів запровадили лише з 1 січня 1965 року. Спочатку умови були значно суворішими за міські: чоловікам пенсію призначали з 65 років, жінкам — з 60 років (вік зрівняли з робітниками до 60 і 55 років у 1968 році). Водночас за «зв'язок із сільським господарством» закон 1964 року урізав максимальну стелю колгоспної пенсії на 15% — до 102 рублів замість 120.

Але в реальності про максимум майже не йшлося, оскільки самі заробітки в колгоспах були низькими. Мінімальна пенсія колгоспника у 1965 році становила всього 12 рублів на місяць (у 1966 році в Українській РСР понад два мільйони пенсіонерів-колгоспників отримували в середньому 12,4 рубля). Пізніше мінімум поступово піднімали: до 20 рублів у 1971 році, до 28 рублів у 1978-му і до 40 рублів наприкінці 1985 року. Навіть попри те, що у 1971 році правила розрахунку зрівняли з міськими, станом на 1985 рік середня колгоспна пенсія за віком становила 47,2 рубля, а 92,8% сільських пенсіонерів отримували менше 80 рублів.

Однак цифри пенсійних відомостей приховували несподіваний парадокс. Обстеження 410 сімей пенсіонерів Української РСР у 1979 році показало: хоча колишні колгоспники отримували в середньому 33,8 рубля пенсії проти 71 рубля в колишніх робітників і службовців, сукупний річний дохід сільської сім'ї виявлявся вищим — 1281 рубль проти 1066 рублів у місті.

Секрет криється в особистому підсобному господарстві. У магазинах сільські старенькі купували переважно хліб, цукор, трохи м'яса та ковбаси, а все інше виробляли самі: присадибна ділянка давала їм 98% яєць, 97% картоплі, 93% фруктів, 90% овочів, 75% м'яса та 65% молока. Надлишки везли продавати на міські ринки за тими самими високими цінами, що дозволяло не лише робити заощадження, а й фінансово допомагати міським дітям та онукам.

Правда, давалося це благополуччя високою ціною: для сільського пенсіонера вихід на заслужений відпочинок не означав кінця фізичної праці. Обробка городу, заготівля кормів і догляд за худобою вимагали сил щодня, незважаючи на вік і здоров'я.

Кому насправді жилося спокійно

Якщо міський пенсіонер отримував 100-132 рублі, жив у впорядкованій квартирі (особливо вдвох із чоловіком або дружиною) і не потребував дорогих дефіцитних ліків, він міг почуватися фінансово захищеним. Стабільні ціни на базову їжу та копійчана комуналка дозволяли жити без боргів і навіть відкладати гроші з пенсії.

Але в літньої людини з виплатою у 50-60 рублів, самотнього городянина або колишньої колгоспниці, якій здоров'я вже не дозволяло тримати корову та обробляти город, реальність була зовсім іншою.