Страшна правда Л. Броньового

"Я СКАЖУ СТРАШНУ РІЧ" Все, що в Радянському Союзі відбувалося, навіть у найстрашніших не описано казках — це моторошний, абсурдний, тривалий 70 років фільм жахів: настільки важкий, що ми досі від перегляду його не відійшли і ні до якої іншої картинці звикнути не можемо.

Ви тільки зверніть увагу: скільки про звірства в сталінських таборах відомо, про баржах, які разом з інакомислячими затоплювали, про розстріли прямо на робочих місцях, про мільйони сиріт — дітей ворогів народу, а піди ж ти, знаходяться ті, хто Волгоград знову хочуть Сталінградом назвати або на мітинги компартії виходять, яку Єльцин лише тому, що горілка завадила, не заборонив, і кричать: «Ста-лін! Ста-лін!». Дурні, ви хоч знаєте, що кричите? Я скажу страшну річ: навіть Гітлер і то краще Сталіна! Так-так, і хоча Гітлера я ненавиджу,але він хоча б своїх, німців, майже не чіпав, а цей косив усіх підряд: і осетин, і грузин, і росіян, і українців... Як відчував, що через десятиліття знайдеться такий, як Зюганов, здатний багатомільйонного народу доводити, що Сталін дорожче і цінніше Пушкіна, тому що зробив більше...

Я хотів бути почутим! Про те, як система, яку ми до сих пір оспівуємо і славимо, труїла людей (в кращому випадку — вбивала, в гіршому — вбивати змушувала інших), не просто нагадувати потрібно — необхідно! Щоб не було повернення до неї, щоб навіть думки такої не в одній голові не виникало, що там, в тім часі, добре було! — ну що хорошого може бути, коли півкраїни сидить, а півкраїни садить?

Ті, хто садив, до речі, ще живі — це ті, хто сидів, майже вимерли, а я, чиє дитинство іспоганено було, чиє місце народження — прекрасний Київ — отруєна і намертво зі спогадами про те пов'язано, як розкидали нашу родину по всьому Союзу (батько на Колимі ліс валив, мати по містах і селах поневірялася, я по світу пішов голоштанником), завжди говорив і буду говорити: не смійте, не смійте тужити по пеклі — потрібно пам'ятати добро, а не зло!

Всі наші біди, між іншим, від того, що добра ми не пам'ятаємо. Наприклад, що отримали за цю Перемогу ті, хто воював, кому вони в результаті потрібні? Років сім чи 10 тому по телевізору сюжети, зняті в Росії та Німеччині, показали: лежить наш старий фронтовик, без ніг, в якомусь кутку закопченому, поруч страшні, потворні протези валяються (хто їх зробив?), і потім — Мюнхен, затишний будиночок, клумби з квітами, доріжки пісочний... За однією з них до свого «мерседеса» дідок бадьоро крокує — колишній солдат вермахту: в житті не скажеш, що обох ніг у нього немає! Так хто переміг, питається, ми чи вони? Або наш товариш Сталін і всі наступні товариші і панове, яким абсолютно наплювати на те, що хтось здоров'я на війні втратив, щоб вони роз'їжджали зараз в дорогих машинах і годинник за сотні тисяч доларів собі вибирали?

Нас, голодранців, голодних, вшивих, сірих і убогих, у воєнні роки в республіках Середньої Азії прихистили. Узбеки, казахи, таджики пускали евакуйованих під дахи своїх будинків, останнім коржем з ними ділилися, а тепер у Москві їх дітей і онуків за людей не вважають, так і в Києві, я впевнений, ледве углядівши, гидливо пирхають і цим принизливим словом «гастарбайтери» обзивають. А чому б російським — я питаю — з «заробітчанами» за допомогу евакуйованим не розрахуватися, не виплатити компенсацію — з нафтових грошей? Невже вони на нас тоді не витратилися, або хтось вважає, що підмітати вулиці і штукатурити стіни — єдине, на що «гастарбайтери» ці годяться? Якщо так, то ми, переможці, нітрохи не краще нацистів, нації поділяли на вищі і нижчі, — гідні діти батька народів, як не крути...

Роздавати поради, як жити, я не маю права — зрештою, і сам цього не знаю. Будь-який і кожен може дорікнути мені в тому, що отримував в СРСР премії, нагороди і звання, що батько мій одним із найжорстокіших слідчих київського ОГПУ був, садистськи людей допитував, гроші і вибивав свідчення... Ні пройдений шлях, ні свою біографію я змінити не можу, але переконаний, що в минуле повертатися не можна, і ні один орден, ні одна в світі благо однієї-єдиної сльозинки скривдженого тобою людини не варто.

Я вдячний за те, що висловився, і за те, що мене почули, а якщо почули і зрозуміли інші, значить, все було не дарма — наша зустріч, бесіда, та й саме життя...

Леонід Броньовий