Як життя від одного трешу до іншого змінює нас назавжди

Днями я натрапив на есе турецької психологині Шебнем Туре. Вона писала про «історичну свідомість». Звучить як тема для нудної дисертації, але насправді це про те, як ми всі зараз намагаємося не з'їхати з глузду, інформує Ukr.Media.

Шебнем згадувала 6 лютого 2023 року. Того ранку Туреччину накрило подвійним землетрусом. Цілі міста перетворилися на бетонне кришиво, понад 53 тисячі людей загинули. Для неї цей день став вододілом. Життя розкололося на «до» і «після», а кар'єра розвернулася на 180 градусів — вона почала вивчати, як глобальні потрясіння перепрошивають наші мізки.

Знайоме відчуття, правда? Ми всі тепер міряємо час відрізками від одного трешу до іншого.

Людина взагалі істота наративна. Нам життєво необхідно скласти з хаосу, випадковостей і власної ліні якусь струнку історію. Психологи називають це «наративною ідентичністю». Беремо, наприклад, банальний випускний. Спочатку це просто п'янка і ламінований папірець, але минають роки, і в твоїй голові це вже епічний момент тріумфу над системою. Ми вплітаємо події в сюжет, щоб хоч якось виправдати те, ким ми стали.

Але що відбувається, коли в твій затишний особистий сюжет з ноги вривається велика Історія?

Шебнем звернулася до хлопців із Північно-Західного університету в Іллінойсі. Вони якось посадили перед собою понад сотню дорослих американців і попросили розповісти не лише про перші поцілунки чи звільнення, а й про те, як вони пережили історичні події свого покоління.

Відповіді виявилися напрочуд різними. Дослідники навіть вивели шкалу від одиниці до п'ятірки. На одному полюсі — ті, хто натискає кнопку "вимкнути історію". На іншому — ті, хто пропускає її через себе. Більшість, звісно, бовтається десь посередині, у зоні комфортного спостереження.

Ось вам приклад першого полюса. Одна жінка згадувала 11 вересня 2001 року: «Я дивилася телевізор, а потім просто його вимкнула. Ну скільки можна показувати одне й те саме? Цілий тиждень тільки про це й говорили, я не розуміла навіщо».

Знаєте, її легко засудити за черствість. Але, я її розумію. Іноді запобіжники перегорають. Це не відсутність емпатії, просто психіка згортається калачиком і відмовляється перетравлювати жах, який ллється з екрана. Вона буквально відключилася від історії, щоб зберегти себе.

Інша група — спостерігачі. Жінка розповідала про вбивство Кеннеді у 1963-му. Вона пам'ятала все до дрібниць: шок у класі, заплакану вчительку, пропозицію помолитися. Усі сиділи з круглими очима. Емоцій — через край. Але на цьому все. Пролунав дзвінок, урок закінчився, історія залишилася й ніяк не вплинула на те, яку каву вона пила наступні двадцять років.

І лише одиниці по-справжньому "проживали" ці моменти. Інший респондент згадував того ж застреленого Кеннеді. Йому тоді було дев'ять. Ця подія настільки його прошила, що у вісімнадцять він першим побіг реєструватися на вибори і відтоді не пропустив жодного голосування. Навіть місцевого. Для нього велика історія стала особистим компасом.

Шебнем і її колеги спробували зрозуміти, хто ці люди, які тягнуть світові трагедії та тріумфи у власне ліжко. Виявилося, ті, хто тісно пов'язував себе з епохою, зазвичай мали високий рівень екстраверсії та низький рівень нейротизму.

Екстраверти харчуються соціальною енергією. Їм простіше вийти на площу, стати частиною натовпу, підписати петицію чи розгрібати завали, а потім зробити це частиною свого ДНК. А от нейротизм... Багато хто з нас зараз живе з тривожністю. А для людини, яка й так витрачає купу сил на те, щоб просто встати з ліжка і зварити каву, глобальні потрясіння — це занадто. Уникнення стає єдиним способом не розсипатися на атоми.

Але ті, хто все ж таки пускає історію у свою біографію, часто мають таку собі «ідентифікацію з усім людством». Це коли ти раптом розумієш, що тобі не плювати на людей, яких ти ніколи не бачив і чиїх імен не зможеш вимовити. Один мужик згадував рух за громадянські права в США. Для нього це не закінчилося маршами — це навчило його співчувати тим, хто живе під гнітом десь на іншому кінці планети.

Дослідники натякають, що люди з розвиненою «історичною свідомістю» частіше відчувають задоволення від життя, більше волонтерять і взагалі схильні думати про тих, хто житиме після них. Не знаю, чи робить це їх щасливішими, але це точно робить їх живими.

Я ось думаю, як ми зазвичай говоримо про минуле. Під час застіль чи перекурів хтось обов'язково запитає: «А де ти був, коли це почалося?».

Але майже ніхто не питає: «А що це з тобою зробило?».

Ми звикли сприймати історію як погоду. Пішов дощ — розгорнули парасольку. Вдарив мороз — одягнули пальто. Але історія — не погода. Коли вона по-справжньому врізається в біографію, вона залишає шрами, які потім визначають, як ми дивимося на цей світ. І, можливо, саме ці шрами іноді змушують нас хоча б на міліметр зсувати його в правильний бік.