Навіщо моряки прив’язували сало до мотузки й кидали за борт

Поки не з'явилися ехолоти, GPS та електронні карти, моряки визначали глибину майже на дотик: кидали за борт важкий лот на розміченій мотузці — линві, чекали, поки він торкнеться дна, і за позначками розуміли, скільки води під кораблем. А сало в цій історії було не випадковою деталлю — воно допомагало дізнатися те, чого не показувала глибина.

Що таке лот і чому він був такий важливий

Лот — один із найдавніших морських навігаційних приладів. Його знали ще античні мореплавці. У XVII-XIX століттях ручний лот був звичайною частиною суднового спорядження: свинцевий вантаж, зазвичай від 3 до 6 кілограмів, і міцна линва з позначками з вузликів, шматочків шкіри та тканини.

У відкритому океані ручний лот майже не допомагав: глибини там сягають кілометрів. Зате біля берегів, у протоках, на підходах до портів, у гирлах річок і поблизу мілин він був незамінний. Саме там кораблеві найчастіше загрожувала небезпека сісти на мілину або розбитися об скелі.

Чому глибину міряли фатомами й саженями

В англійському флоті глибину вимірювали у фатомах. Один фатом дорівнює 6 футам, тобто приблизно 1,83 метра. Ця відстань близька до розмаху рук дорослого чоловіка. Тому линву було зручно виміряти руками: простягнув руки — відміряв фатом.

У нашому флоті глибину міряли морськими саженями — ті самі 6 футів, близько 1,83 метра. Пізніше перейшли на метри.

Позначки на линві робили різними: одну глибину позначали шкіряним ремінцем, іншу — вузликом, третю — шматочком тканини. Моряк, який кидав лот, — лотовий — розпізнавав позначку не лише очима, а й пальцями. Це було важливо вночі, в тумані чи в негоду.

Коли вантаж торкався дна, линва провисала. Лотовий стискав її в руці, намацував позначку й голосно доповідав глибину.

В англійській традиції звідси пішов знаменитий вираз «mark twain» — «за позначкою два», тобто 2 фатоми, приблизно 3,7 метра. Ці слова стали псевдонімом письменника Семюела Клеменса, який у молодості був лоцманом на пароплавах на Міссісіпі й добре знав мову лотових.

Як кидали лот із корабля, що рухався

Лот не можна було просто кинути за борт. Корабель рухався вперед, а вантаж опускався не миттєво. Поки свинець ішов до дна, судно встигало зміститися, мотузка тягнулася назад під кутом, і за нею вже не можна було точно визначити глибину.

Тому лотовий кидав вантаж уперед, перед кораблем. Він розкручував свинець на мотузці й жбурляв його за ходом руху. Корабель підходив до того місця, куди впав лот, якраз у момент, коли вантаж торкався дна. Мотузка ставала майже прямовисною — і тоді глибину можна було виміряти правильно.

Навіщо у свинцевий вантаж клали сало

В основі свинцевого вантажу робили заглиблення — невелику чашечку. Перед кидком її наповнювали салом, тваринним жиром, воском або подібною липкою сумішшю. Вигадали це дуже давно: свинцевий вантаж із такою чашечкою для сала знайшли на кораблі, що затонув біля берегів Сицилії близько 500 року до нашої ери.

Такий лот називали «озброєним». В англійській морській мові існував вираз «arming the lead» — «озброїти лот», тобто підготувати його до взяття проби ґрунту.

Працювало це дуже просто: вантаж ударявся об дно, сало вдавлювалося в ґрунт, і частинки дна прилипали до нього. Моряк піднімав лот і дивився, що там.

На салі могли опинитися пісок, мул, глина, мушлі, дрібний гравій, шматочки водоростей. Рідкий мул до самого сала прилипав погано, тому на таке дно разом із салом на лот клали шматочок білої вовняної тканини (так написано в англійському морському словнику 1644 року). Іноді пробу ще й нюхали: органічний мул у гирлах річок міг пахнути сірководнем.

Після цього лотовий або штурман записував не просто «глибина 12 фатомів», а докладніше: «12 фатомів, м'який мул», «8 фатомів, білий пісок».

Як ґрунт допомагав зрозуміти, де перебуває корабель

Старі морські карти показували не лише глибину. На них часто зазначали й яке дно в цьому місці: пісок, мул, глина, мушлі, камінь, гравій.

Це було важливо, бо кожна ділянка моря мала свій «слід». Біля одного берега на дні лежав дрібний пісок, біля іншого — м'який мул, у третьому місці лот приносив мушлі. Якщо свинець повертався чистим, без жодної піщинки, — значить, він вдарився об камінь.

Для штурмана така проба була як перевірка координат. В англійській лоції — морському путівнику — XV століття так і записано: біля мису Портленд на півдні Англії — 24 фатоми, чистий білий пісок із червоними мушлями. Лот приніс такий пісок — значить, корабель біля Портленда. А якщо замість піску на салі з'являвся чорний мул або кам'яна крихта, це вже привід насторожитися.

Наприклад, глибина швидко зменшується: було 20 фатомів, стало 10, потім 7. Це означає, що корабель наближається до мілини або берега. Якщо разом із цим пісок змінився на камінь, попереду можуть бути рифи. Якщо лот приніс м'який чорний мул, судно могло опинитися поблизу гирла річки.

Це правило знали ще в давнину. Геродот писав, що за день шляху до Єгипту лот дістає мул із глибини 11 саженів: це наноси Нілу.

Лот не замінював карту, він перевіряв її.

Чому карта не завжди рятувала

Старі карти були не такими точними, як сучасні. Глибини вимірювали вручну, і далеко не скрізь. Після штормів піщані банки могли зміщуватися. Гирла річок змінювалися. Там, де раніше був прохід, через рік могла з'явитися мілина.

До того ж корабель міг опинитися не зовсім там, де думав штурман. До GPS шлях розраховували за курсом, швидкістю, вітром, течією та спостереженнями. Такий розрахунок називався численням шляху. Він був корисний, але не давав повної точності: течія зносила судно вбік, похибка у швидкості давала похибку у відстані, а в тумані берега не було видно взагалі.

Тому для капітана показання лота були не дрібницею. За ними вирішували: іти далі, зменшити хід, прибрати вітрила, лягти в дрейф чи терміново кинути якір.

Як лот допомагав обрати місце для якірної стоянки

Лот кидали не лише під час руху. Перед якірною стоянкою морякам потрібно було зрозуміти, за що триматиметься якір.

Одна глибина нічого не гарантувала. Можна знайти зручне місце поблизу берега, але потрапити на погане дно. Тоді якір не зачепиться як слід, почне повзти, і вночі, при вітрі чи течії, корабель може винести на мілину або скелі.

Різний ґрунт тримав якір по-різному:

• щільний пісок — якір добре заривався;
• глина — тримала дуже надійно, але з в'язкої глини якір потім важко було підняти;
• м'який мул — якір міг повзти;
• чисті мушлі — тримали погано;
• каміння — якір міг не зачепитися або заклинити;
• водорості — якір часто лягав зверху й погано тримав.

Коли старий лот почав відходити в минуле

Ручний лот довго залишався на суднах, бо був простим, дешевим і надійним. Але у XX столітті його почали витісняти ехолоти.

Ехолот працює інакше. Він посилає звуковий сигнал униз, приймає відбиття від дна й за часом повернення сигналу розраховує глибину. Це швидше й зручніше, особливо на великих суднах і на великих глибинах. У 1920-1930-ті роки такі прилади дедалі частіше з'являлися на кораблях.

Але лот зник не одразу. Ехолот добре показує глибину, але сам по собі не говорить, що саме лежить на дні. Тому пробу ґрунту ще довго брали гідрографи та рибалки. А ручний лот і досі тримають на багатьох суднах про запас — на випадок, якщо відмовить електроніка.