Назад до авоськи? Як насправді вирішували проблему сміття в СРСР і чому нові заводи нас не врятують

Жодних тобі гір пластику, пінопласту чи пухирчастої плівки. У магазин ходили з тканинною торбинкою, молоко наливали в бідон, а скляні пляшки здавали за копійки. Звучить як мрія сучасних екоактивістів. Здається, ніби раніше люди жили в ідеальній гармонії з природою, а потім прийшов капіталізм і все зіпсував.

Та все було не так добре, як любить розповідати старше покоління

Радянський Союз ніколи не був екологічною державою. Відсутність пластику в побуті пояснювалася відсталою хімічною промисловістю, яка не могла забезпечити населення зручним пакуванням. Усі потужності працювали на військову машину та важку індустрію.

Тому замість зручних пакетів був грубий сірий папір. Продавчині крутили з нього кульки, куди пакували все — від цукерок до сирого м'яса. Звучить екологічно, бо папір швидко розкладається. Але уявіть собі санітарні умови. М'ясо в такому папері обвітрювалося і швидко псувалося. Сучасний вакуумний пластик, який ми так звикли демонізувати, насправді рятує мільйони тонн їжі від гниття. А їжа, що гниє на звалищах — це метан, який б'є по клімату значно сильніше за вуглекислий газ.

Так, скляна тара тоді була дуже вдалим вибором. Пляшки з-під лимонаду чи пива мили й несли до пунктів прийому. Діти заробляли на кишенькові витрати, дорослі — на нове пиво. Це справді працювало, але стимулом була бідність і тотальний дефіцит, а не турбота про планету.

До того ж логістика скла — це ще той екологічний жах. Воно неймовірно важке. Щоб розвезти молоко у скляних пляшках по магазинах, старі вантажівки спалювали величезну кількість пального, викидаючи в повітря хмари вихлопних газів. Сучасна фура може за раз перевезти в рази більше напоїв у легкому ПЕТ-пластику, витративши менше пального.

А тепер зазирнемо в те саме ностальгічне відро з газеткою.

Візуально сміття здавалося менше, бо воно не було об'ємним. Але воно було щільним і токсичним. У Радянському Союзі не існувало інфраструктури збору небезпечних відходів для населення. Тому у відро летіло все підряд. Згорілі лампочки. Залишки фарби та їдких розчинників. Ртутні термометри. І, звісно ж, батарейки.

Одне таке «маленьке» радянське відро отруювало землю сильніше, ніж цілий сучасний контейнер сухого картону та зім'ятих пляшок.

Куди все це їхало, якщо сміттєпереробних заводів не було?

На гігантські полігони за містом. Про них просто не писали в газетах, щоб не псувати картинку ідеального суспільства. Ці звалища часто не мали жодної гідроізоляції. Токсичний бульйон роками просочувався у ґрунтові води, а періодичні пожежі накривали сусідні райони задушливим димом. У селах і дачних кооперативах ситуація була ще гіршою. Централізованого вивезення сміття там не існувало. Люди спалювали гуму, старе взуття і фарбовані дошки прямо на городах, дихаючи діоксинами.

Ностальгувати за радянською системою поводження з відходами — це як лікувати мігрень гільйотиною. Але й сліпо вірити, що нас врятують виключно європейські правила, теж наївно.

Наша сьогоднішня проблема — це лінійна економіка надлишку. Здавалося б, рішення просте: обкласти корпорації екологічними податками, змусити їх платити за утилізацію і побудувати сучасні заводи. Звучить як ідеальний план.

Тільки от в наших реаліях будь-який податок на бізнес миттєво опиняється в чеку на касі супермаркету. Платитиме не корпорація, а ми з вами. Більше того, без жорсткого громадського контролю ці «еко-мільярди» можуть легко розчинитися в кишенях місцевих багатіїв, так і не перетворившись на жодний завод. Ми ризикуємо отримати європейські тарифи на вивезення сміття, яке й далі тихенько везтимуть у найближчий яр.

Тому просто чекати на чарівний сміттєспалювальний завод із суперфільтрами і продовжувати купувати каву в одноразових стаканчиках — не вихід. Нам потрібне гібридне рішення.

З одного боку — антикорупційний нагляд за тим, куди йдуть наші гроші за вивезення відходів, і вимога будувати реальну інфраструктуру переробки, а не імітувати діяльність.

З іншого — тиск знизу. І ось тут час згадати про ту саму авоську і багаторазову тару.

Найбагатші та найсвідоміші люди Європи зараз добровільно повертаються до цих «радянських» практик. Вони ходять на локальні ринки зі своїми торбинками, купують крупи на вагу у власні мішечки і носять із собою термокухлі. Але роблять це не від бідності чи тотального дефіциту, як колись ми, а від високого рівня культури.

Головне правило екології: спочатку зменшуй споживання, потім використовуй повторно, і лише потім — переробляй. Переробка — це останній рубіж оборони, а не панацея.

Тому авоська — це більше не символ совкових злиднів і не просто вінтажний аксесуар для фото в Instagram. Це наша особиста зброя проти сміттєвої катастрофи. Тільки коли ми змінимо власні звички, перестанемо плодити одноразовий пластик, а паралельно змусимо систему працювати прозоро — лише тоді ці вісім переповнених контейнерів під будинком нарешті почнуть зникати.