Жорстокий ритуал очищення в давній Греції, де ціною виживання суспільства ставали найбеззахисніші

Давня Греція це не лише епічні герої, філософи в білих хітонах, політики, що палко сперечаються про демократію, та скульптори, які виточують досконалі тіла з мармуру. Історія дбайливо зберігає й темні, незручні аспекти античного суспільства, про які зазвичай воліють не згадувати в підручниках. Наприклад, страх перед підземним царством мертвих, населеним демонами й тінями, які уособлювали найглибші, найпотаємніші жахи людей давнього світу. Цей страх диктував свої жорстокі правила.

У період з VIII по V століття до нашої ери давньогрецьке суспільство було одержиме чистотою — як тілесною, так і сакральною. Усе, що відхилялося від ідеалу, сприймалося як загроза. Фізичні вади вважалися не просто медичною проблемою, а моральним проступком або гнівом богів. Тож маленькі діти з інвалідністю, на жаль, ставали жертвами цієї безжальної логіки, їх виносили за межі міських мурів, залишаючи напризволяще, де вони гинули. Культ фізичної досконалості не залишав місця для співчуття.

На зорі своєї історії молоді поліси ледве виборювали право на життя. Коли на місто обрушувалася чума, посуха, голод чи війна, громада шукала тих, на кого можна було б перекласти провину. Ними ставали місцеві маргінали, злочинці, раби, жебраки, волоцюги чи люди з фізичними вадами. Їх називали фармаками (від грец. pharmakos). Це слово перекладається як «цап-відбувайло», «вигнанець», а також «отрута» чи «ліки» (саме звідси, до речі, походить сучасне слово «фармацевтика»). Фармак мав увібрати в себе всю скверну міста, наче губка, і винести її геть. Перед ритуалом цих людей відгодовували священними делікатесами, інжиром, ячмінними коржами та сиром. А потім виганяли геть. Натовп шаленів, стьобаючи нещасних гілками смоковниці та цибулинами морської цибулі, щоб вибити з них хворобу й біду.

Подальша доля цих відторгнутих суспільством людей залежала від епохи та конкретного поліса. У класичну добу, скажімо в Афінах, фармаків найчастіше не вбивали, їх жорстоко били, принижували й виганяли з міста назавжди. Для давнього грека, чия ідентичність була нерозривно пов'язана з рідним полісом, таке вигнання дорівнювало соціальній смерті. Хоча в більш архаїчні, дикі часи, або ж у похмурих міфах, згадуються і криваві фінали, побиття камінням, спалення чи скидання зі скелі.

У деяких містах цей механізм психологічного розвантаження набув такої популярності, що перетворився на щорічну традицію. В Афінах, наприклад, ритуал проводили під час фестивалю Таргелії — свята на честь Аполлона та Артеміди. У ролі живого щита від бід виступали або чоловік і жінка, або двоє чоловіків, які своїм стражданням мали гарантувати місту добробут на наступний рік.

Звісно, фізичне усунення чи вигнання фармаків аж ніяк не ліквідовувало першопричину епідемії чи голоду. Проте знищення спільно обраного «цапа-відбувайла» давало наляканому суспільству омріяну ілюзію контролю над хаосом. Це дозволяло зняти соціальну напругу, виплеснути накопичений страх і, як не парадоксально, знову об'єднати людей.

Дивлячись на це крізь призму століть, мимоволі замислюєшся, чи так уже сильно змінилася людська природа, коли йдеться про пошук винних у часи криз?