Хлопчик виріс сам у лісі, а потім 5 років учився жити з людьми. Чим усе скінчилося

Історій про дітей, які виросли без людей, розповідають чимало, але більшість із них лишилися переказами без імен і документів. Хлопчик із французького краю Аверон став винятком. Лікар, який п'ять років учив його жити серед людей, докладно записував, чого вчив і що виходило, а його звіти читають досі. А одна з ігор, придуманих для цього хлопчика, і сьогодні є в багатьох дитячих садках.

Хлопчик, який сам вийшов із лісу

Хлопчика, який сам жив у лісах на півдні Франції, люди помічали ще 1797 року. 1799-го його спіймали мисливці, але за тиждень він утік від місцевої вдови, яка взяла його до себе. А в січні 1800 року хлопчик сам прийшов до людей, у дім фарбаря в селі Сен-Сернен. На вигляд йому було 11-12 років.

Потім були притулки, звідки він не раз намагався втекти. Хлопчик не говорив і здавався глухим. Влітку 1800 року його привезли до Парижа, в Інститут глухонімих.

Яким його побачили люди

Першим хлопчика докладно описав абат Боннатерр, учений-природознавець, до якого його відвезли в місто Родез. Зростом хлопчик був 136 сантиметрів, і вченого здивувало, яка біла й тонка в нього шкіра. Поперек горла в хлопця йшов рівний рубець завдовжки 41 міліметр, ніби від леза.

Пізніше в Парижі лікар, який учив хлопчика, нарахував на його тілі ще 23 шрами, схожі на сліди укусів звірів і подряпини. Дивлячись на рубець на горлі, він припускав, що дитину колись намагалися вбити й кинули в лісі.

У лісі він їв жолуді та коріння, а картоплю та ріпу брав на селянських полях і городах. Розвести вогонь він не вмів, але до хат підходив погрітися. Коли в селі йому дали багато картоплі, він зрадів, кинув бульби просто у вогонь, за хвилину вихопив їх руками й з'їв гарячими.

У перші місяці в Парижі його шкіра майже не відчувала жару й холоду. Жарини, що викотилися з вогнища, він брав пальцями й спокійно клав назад, а картоплю діставав просто з окропу. Одяг терпів із великими труднощами.

Першої ж зими в Парижі хлопчик якось уранці побачив за вікном сніг, із радісним криком вибіг напівоголений у сад, качався по снігу і їв його жменями.

Чув він теж по-своєму. Одного разу поруч із ним двічі вистрілили з пістолета. Від першого пострілу він трохи здригнувся, а після другого навіть не повернув голови. А на хрускіт горіха обертався завжди.

Добрий дикун чи безнадійно хворий

Франція тоді жила ідеями Просвітництва. Філософ Жан-Жак Руссо писав, що все виходить добрим із рук Творця і псується в руках людини. Якщо так, дитина, яка виросла далеко від людей, має бути доброю і щасливою. Інші вважали, що без виховання людина лишається майже звіром. Хлопчик з Аверона став для цієї суперечки живою перевіркою.

У Парижі його оглянув славетний лікар Філіпп Пінель. Він вирішив, що хлопчик нічим не відрізняється від дітей з «ідіотизмом», яких бачив у паризькій лікарні. Так тоді називали тяжке слабоумство, яке вважали невиліковним, а отже, і вчити таку дитину марно. Утім, сам Пінель застерігав, що може помилятися.

З ним не погодився 26-річний Жан Ітар. Він щойно влаштувався лікарем до Інституту глухонімих, хоча диплом отримав лише через два роки, а хлопчика йому доручив директор інституту абат Сікар. Ітар вірив, що річ не в хворобі, а в роках самотності, і взявся це довести.

Ім'я та перше слово

Спершу хлопчик не озивався на жодні слова. Одного разу на кухні Ітар помітив, що той різко повертає голову щоразу, коли хтось поруч вигукує «О!». На інші голосні хлопчик не відгукувався, тому лікар підібрав йому ім'я з наголошеним «о» наприкінці — Вікто́р. На це ім'я хлопчик потім і обертався.

З того самого звуку Ітар вирішив почати й учити його говорити. Французькою вода називається «eau» і звучить як те саме «о». Коли Віктору дуже хотілося пити, лікар тримав перед ним глек і повторював слово. Хлопчик тягнувся до води, махав руками, але не міг вимовити жодного звуку. Тоді Ітар узявся за слово «lait» (молоко), і на четвертий день Віктор його сказав. Тільки Ітару потрібне було слово-прохання, а вийшов вигук радості. Віктор сказав «lait», коли молоко йому вже налили, а не щоб його попросити.

Чого навчився Віктор

За Віктором доглядала мадам Герен, гувернантка, якій інститут доручив хлопчика. Від неї він перейняв вигук «О Боже!» і кричав його, коли радів. За кілька місяців він почав відчувати холод, сам одягався вранці й до обіду сам накривав на стіл.

Читати Ітар учив його, спираючись на те, що хлопчик і так любив. Віктор хотів, щоб кожна річ висіла на своєму цвяху й лежала на своєму місці. Тому лікар наклеїв на дошку червоне коло, синій трикутник і чорний квадрат, а такі самі фігури з картону повісив на цвяхи поверх них. Потім знімав фігури й віддавав Віктору, і той повертав кожну на її місце. Від фігур поступово перейшли до літер. Говорити він так і не почав, але з часом навчився писати з пам'яті знайомі слова й так просити те, що йому потрібно.

Ці заняття не пропали даремно. Їх продовжив учень Ітара Едуард Сеген, а на початку XX століття італійська лікарка Марія Монтессорі переклала книжки обох і переписала їх від руки, щоб вдуматися в кожне слово. Ідею дерев'яних рамок-вкладишів із фігурами, які малюк виймає й вставляє на місце, вона сама пов'язувала з цими заняттями Ітара.

До людей Віктор прив'язався. Одного разу він загубився на вулиці, а коли знову побачив мадам Герен, довго плакав. Чоловік мадам Герен якось захворів, і його лікували не вдома, а Віктор за звичкою щодня ставив на стіл і його прибор. У день, коли чоловік помер, Віктор знову поставив його прибор. Побачивши, як горює мадам Герен, він зрозумів, що її засмучує цей прибор, сам прибрав його до шафи й більше ніколи не ставив.

Чого так і не вдалося

Головного Ітар не досяг. Віктор вивчив кілька слів і складів, але речень не будував ніколи. Через п'ять років лікар написав, що полишає спроби навчити його говорити.

Як він жив потім

Коли Віктор підріс, він своїми витівками почав заважати іншим учням, і інститут поселив його окремо, разом із мадам Герен. За догляд за ним їй призначили 150 франків на рік, і вона прожила з ним до кінця. Віктор помер у Парижі в лютому 1828 року, йому було близько сорока років.

1970 року француз Франсуа Трюффо зняв про нього фільм «Дика дитина» й сам зіграв у ньому доктора Ітара.

Особливий від народження чи таким його зробив ліс

Відповіді немає досі. Ітар вважав, що горло в хлопчика здорове (рубець зачепив лише шкіру), просто в лісі він жодного разу не тренував голос. Дитині в родині, нагадував він, потрібно хоча б півтора року, щоб вимовити перші слова, а від лісового хлопчика чекали мови вже за рік з гаком.

Невдачу з мовленням Ітар пояснював ще й віком. Здатність наслідувати, без якої не навчитися говорити, дуже сильна в перші роки життя і швидко слабшає з віком і в самотності. За півтора століття вчені назвали такий час «критичним періодом».

Пізніше деякі дослідники, наприклад британська психологиня Ута Фріт, знаходили у Віктора риси аутизму. Тоді виходить, що він був особливим від народження. Перевірити це вже неможливо.