Звідки береться ладан, який палять у церкві і чому холодний шматочок пахне зовсім не так, як у храмі

Ладан, що тліє в кадилі, — це застиглий сік дерева босвелії. На корі роблять неглибоку ранку, з неї виступають молочно-білі краплі, і за два-три тижні на повітрі вони твердіють у «сльози» — світло-жовті, рожевуваті або зеленуваті грудочки з восковим блиском. Їх знімають, сортують і везуть на продаж.

Холодний шматочок пахне м'яко, смолисто — зовсім не так, як у храмі. Знайомий густий запах з'являється лише на розпеченому вугіллі: там ладан не горить, а ніби випаровується, і дим підіймається щільними нитками.

Для самого дерева цей сік — пов'язка. Смола закриває рану в корі, щоб та не пересихала і в неї не потрапила зараза. Людина просто навчилася викликати цей захист навмисно.

Перший надріз ладану майже не дає

В Омані збирач спочатку зрізає тонку, як папір, кору. Під нею — фісташково-зелений шар, його теж знімають, але дуже обережно: якщо прорізати до живого, дерево перестане плодоносити. З ранку проступають білі краплі.

З першого надрізу продавати майже нічого. Оманські збирачі кажуть, що він лише «відкриває пори» дерева. Наступні ранки оновлюють на тих самих місцях, не частіше ніж раз на десять днів, і щоразу смола краща. Найбільше смоли, і найкращої, виходить із третього надрізу — «як корова, яка доїться краще з кожним телям», кажуть там.

В Ефіопії інший вид босвелії і свій порядок: збирачі приходять до дерева раз на три тижні, знімають те, що застигло, й оновлюють ранку — збір за збором увесь сухий сезон.

Дерево тримається за голу скелю

Ладанні дерева невисокі, зазвичай 2-8 метрів, часто з кількома стовбурами. Ростуть на сухих кам'янистих схилах і в ущелинах, часто на вапняку. На крутих скелях основа стовбура розростається в широку «подушку», яка прилягає до каменю й тримає дерево. Смолу воно починає давати приблизно у 8-10 років.

Зараз близько 90% світового ладану везуть з Африканського Рогу — Сомалі, Ефіопії, Еритреї. У різних краях ростуть різні види босвелії, тому «єдиного» ладану немає: аравійський, ефіопський та індійський відрізняються кольором і запахом.

Найдорожчі — блідо-зелені «сльози»

Ладану шкодить дощ, але потрібна прохолода. В оманському Дофарі найкращі дерева ростуть за горами: достатньо близько до моря, щоб ловити прохолодний вітер мусону, і достатньо далеко, щоб їх не мочив дощ. Дерева, які мусон поливає, дають помітно гірший ладан.

Тому в Дофарі ладан досі сортують за тим, у якій місцевості росло дерево. Вищий ґатунок — хоуджарі, зі сходу Дофару, з-за гір біля містечка Хасік. Найдешевший і найходовіший — шазрі, з високих сухих місць подалі від моря.

Найрідкісніші й найдорожчі шматочки — бліді, трохи зеленуваті. На ринку в Салалі, головному місті Дофару, великі жовті грудки вважають так собі, гладенькі «як перлини» — кращими, а найкращі — «самоцвіти» завбільшки з камінь у персні, з відливом рожевого, зеленого чи топазу.

Світлі шматочки цінують за чистоту, а запах — інша справа. Ще Теофраст, учень Аристотеля, записав: з молодих дерев ладан біліший, але пахне слабше, зі старих — жовтіший і духмяніший.

У храмі найчастіше палять суміш

Церковний ладан буває трьох видів: чиста смола, смола з ароматичними оліями та смола з травами. Найчастіше трапляється так званий афонський. Його роблять так: смолу босвелії мелють на порошок, додають ефірну олію, замішують густе «тісто», розкачують у ковбаски й ріжуть на шматочки. Щоб вони не злипалися, їх обсипають магнезією і сушать. Такий ладан із часом видихається швидше за чисту смолу.

Рецепти в різних храмах і майстернях свої, тому й запах в одній церкві не такий, як в іншій. За тим самим зразком суміші роблять і зі смолою сосни, ялівцю чи фісташки — і пахнуть вони кожна по-своєму.

Відрізнити чисту смолу від суміші нескладно. Чиста смола — нерівні напівпрозорі «сльози» різної форми, присипані власним пилом: шматочки труться один об одного. Суміш — рівні шматочки з білим нальотом магнезії.

І чисту смолу, і суміш кладуть на розпечене вугілля. Якщо підпалити ладан відкритим вогнем, він горить сильно кіптявим полум'ям.

Більше надрізів — не більше ладану

Ладан дорогий, і спокуса зрозуміла: зробити на дереві побільше ран. Учені перевірили це на 500 ефіопських деревах. Урожай ріс, поки ран на дереві було до 6-9, а далі перестав. Там збір іде за збором увесь сухий сезон, і найбагатшим виявлявся приблизно сьомий — потім смоли ставало менше.

Дерево витрачає на смолу той самий запас, що пішов би на квіти й плоди. У підсочуваних дерев в Еритреї повноцінного насіння виявилося втричі менше, а сходило менше 16% — проти 80% у дерев, яких давно не чіпали. А без року відпочинку дерева гірше виживають. Тому вчені радять підсочувати великі дерева через рік, а маленькі не чіпати.

Скільки ж дає одне дерево? Велике ефіопське — у середньому близько пів кілограма смоли за рік, маленьке — менше 100 грамів. Мішок ладану — це цілий гай і багато місяців ручної роботи.

Ім'я ладану дісталося від смоли з козячих борід

Слово «ладан» прийшло до нас з грецького «ладанон». Тільки греки називали так смолу зовсім іншої рослини — чагарника ладанника, або цистуса, багатого на пахучі олії. Саме слово, за словниками, ще давніше, семітське.

Геродот у V столітті до нашої ери записав дивовижну річ: цю духмяну смолу араби збирають з борід цапів, де вона налипає, як смола на дереві. Кози паслися в заростях ладанника, смола залишалася на шерсті, і її вичісували. А на Криті ще в XIX столітті смолу зметали з кущів граблями, у яких замість зубців були шкіряні ремені.

Справжній ладан араби звуть «любан» — від кореня зі значенням «молочна білизна», за кольором свіжого соку. Звідси грецьке «ліванос», латинське «олібанум» і церковнослов'янське «ливан»: волхви приносять немовляті «злато, ливан и смирну».

Ладан то не сторожили, то обшукували робітників

Теофраст передає розповідь моряків: в Аравії ладанні гаї ніхто не охороняв. Зібрану смолу звозили в храм Сонця, і кожен залишав свою купку з табличкою — скільки там мір і скільки коштує. Купець обирав купку й клав плату на її місце, жрець забирав третину для бога, а решта лежала недоторканою, поки не прийде господар.

В єгипетській Александрії, де ладан готували на продаж, порядки були інші. Пліній пише, що робітникам опечатували фартухи, надягали на голову сітку, а перед виходом роздягали догола — щоб нічого не винесли.

Цінували ладан і царі. За Плінієм, Олександр Македонський хлопчиком щедро сипав його на вівтар, і вихователь дорікнув: так марнувати можна, коли завоюєш країни, де він росте. Пізніше Олександр прислав вихователю цілий корабель ладану — з наказом не скупитися для богів.

А збирають ладан майже так само, як за часів Теофраста й Плінія: ранка на корі, кілька тижнів очікування і ручний збір застиглих крапель.