Стародавня арабська притча: Як ми оточуємо себе невдячними друзями та родичами

Завдання батька не дістати яблуко з найвищої гілки, а навчити цього дитину, інформує Ukr.Media.

Знаю одну жінку. Ми з нею часто бачимося на дитячому майданчику. Вона гуляє з онуком, а я із сином. Частенько ми говоримо про життя, і спочатку мене дивувало все почуте.

Наприклад, те, як у їх сім'ї ставляться до старших родичів. Нагадувала секту: на чолі клану — ідол, якому всі в рот заглядають і чекають, яке рішення він ухвалить.

А як самостійність? А як же незалежність?

Найдивовижніше — ніхто не вважає себе жертвою тиранії, просто є певний устрій та ієрархія: хтось править, а хтось підкоряється. Влада — це відповідальність насамперед, а не диктат. Діти виростуть і теж правитимуть, але у своїх сім'ях.

Після цих розмов йшов додому і зустрічав сусідку з третього поверху. Вона несла величезні пакети з магазину: родина велика, треба годувати всіх. Але ніхто з рідні не прагнув їй допомогти, полегшити цю ношу. Усі мали свої справи.

У цей момент мені здавалося, що їй не завадило б трохи побути ідолом сім'ї. Не для того, щоб покликати до порядку, а щоб на своєму прикладі навчити синів пошани, співчуттю, допомоги близькому.

Я запропонував жінці свою допомогу, а у відповідь почув: "Я сильна, я зможу", — гордо заявила вона. "Ще що! Моя мати на спині холодильник на п'ятий поверх могла підняти", — продовжувала жінка.

Але хіба в цьому сила жінки? Хіба вона не повинна використовувати ресурс свого племені? Чому вона навчить своє потомство цим прикладом?

Благими намірами вистелена дорога до пекла.

Як же люди, самі того не знаючи, перетворюють своїх близьких на нахлібників?

Розкажемо вам давню арабську притчу

Старий Абдулла багато років жив у пустелі під палючим сонцем. З самого дитинства він мріяв про те, як ритиме величезну яму, і, зрештою, подарує своїм синам, братам, племінникам справжнє озеро.

Турботи та проблеми долали його, але одного разу Абдулла вирішив: найкращий день, щоб почати рити озеро — настав. Він рив ретельно цілих дев'ять років, але всі спроби побачити воду були марними. Люди навіть сміялися з його безглуздої завзятості.

На десятий рік пісок почав мокнути, на дні почала пробиватися волога. І Абдулла, як і раніше, продовжував копати.

Коли всі його зусилля перетворилися на прекрасне озеро, рідні тріумфували і говорили, що Абдулла недарма провів ці десять років у праведних працях.

На що старий, який не звик до захоплення, похвал і уваги, скромно відповів:

"Я тут не причому. Це Бог вирішив подарувати нам це озеро. Не таке воно й прекрасне. І не така вже в ньому вода чиста..."

Люди, які спочатку ставилися до озера в пустелі як до дива, повірили в його слова. Вони перестали насолоджуватися кришталево чистою водою для пиття і влаштували в озері брудну купальню: мили ноги, прали ганчір'я.

Старий ночами лив гіркі сльози, але що він міг змінити? Люди поставилися до результату його праці саме так, як він їм наказав...

Мораль цієї притчі така: «Ніколи не знецінюйте себе у стосунках, не применшуйте своїх заслуг, не намагайтеся робити все для інших та за інших».